Савка Богдан Михайлович


Богда Савка

Коли на Нічлаву свою я погляну,
Що тихо в Дністер попід верби тече,
Дитинство своє босоноге згадаю,
І спомин про юність збентежить мене.

Я, Богдан Савка, народився 1-го квітня 1931р. в селянській сім’ї в м. Копичинці (на Кабівцях).
В сім’ї нас було шестеро: батько, мати і нас четверо дітей. Я наймолодший. Мали невелику господарку, свою хату, трохи поля, з цього і жили, працюючи щоденно від малого до великого, як і всі галицькі селяни.
З любов’ю і якимись особливими враженнями згадую своє босоноге дитинство, бідне, але разом з тим чомусь приємне, веселе і радісне, що якось надзвичайно скоро пройшло серед чудової сільської природи на прирічкових долинах, культурних левадах, серед свіжого повітря, запаху садів, полів, крику табунів гусей, качок, корів, телят, серед таких же, як сам, ровесників, що змалку були привчені до якоїсь, хоч і невеликої, праці.
На сформування мойого світогляду надзвичайну велику роль відіграло домашнє оточення, де все дихало своїм, рідним. Українським. Не зважаючи на маленький рівень освіти моїх батьків, вони були по-християнськи добрими, щирими, не цурались бідніших, завжди готові були комусь прийти на допомогу, виручити з біди.
В сім’ї панував культ України. Все, що відносилось до історії України поважалось, було рідним і величним! Батьки були членами «Просвіти», приймали активну участь в її діяльності, два старші брати і сестра - членами молодіжної організації «Луг», яка своєю діяльністю серед молоді і дітей була прикладом патріотизму, відданості великій і святій справі служіння Україні та українському народові. В рідній сім’ї я з дитинства я одержав перші уроки українського патріотизму, що згодом, розвинувшись, став основним моїм життєвим кредо.
Домашнє виховання доповняла «Рідна Школа» в якій, починаючи з першого класу, крапля за краплею вкраплювались в дитячий розум, любов до України, до козацької слави, любов і гордість за Січових Стрільців, поезії Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки і інших українських письменників. Вже з дитинства я знав багато їхніх віршів, з гордістю декламував їх на сцені Народного Дому під час проведення Шевченківських свят та інших імпрез. Згодом все сказане сформувало у моїй свідомості потяг до надбання знань, до книжки, бажання хоч чимось причинитись для користі свому народові.
В 1937 році я поступив на навчання в «Рідну Школу».Сьогодні мені вже 85 років. З особливою приємністю згадую дні навчання в «Рідній Школі», хоч закінчив в ній всього 2 класи. Це був особливий час, час, коли польська окупаційна влада сприймалась українцями особливо негативно. Переслідування українських патріотів, заборона вшанування полеглих за волю України її борців, утиски та приниження національної гідності та інші репресивні заходи польської влади проти українства розпалювали національну ворожнечу, сприяли формуванню нашого українського «Я», готовності стати до бою із ворогами України.
«Рідна Школа» на той час і була маленькою кузнею, де з юних літ її вчителями виковувався український патріотизм, гартувались українські характери, виростали безстрашні учасники оунівського підпілля, вояки УПА. Більшість учнів «Рідної Школи» після закінчення семи класів йшли в життя свідомими особистостями, активними учасниками масових антипольських заходів, які «Просвіта», «Луг», ОУН та інші громадські патріотичні організації стали проводити з метою підняття широких народних мас до усвідомлення своєї участі в боротьбі за волю України. В час війни продовжував навчатись. Зате, що гарно вчився навіть був переведений з 4-го класу зразу в 6-ий.. В 1948 році закінчив Копичинецьку середню школу. Незважаючи на те, що навчались у радянській школі, жили старими поглядами. Як і наші батьки, переживали за своїх рідних, що знаходились у підпіллі, боролись проти радянської влади в рядах УПА, карались в катівнях, тюрмах комуністичної репресивної системи. Ні один учень, учениця з місцевих в комсомол не вступив, хоч як до цього спонукала дирекція школи. Замість комсомолу, окремі з нас були членами оунівської молодіжної організації за що поплатились позбавленням волі та 15 річним відбуванням покарання в сибірських таборах смерті. Мені, Мирославу Бульчаку та Лихоті Михайлу повезло, нас арештовані не видали й ми залишились на волі, продовжуючи свою участь в оунівському підпіллі до загибелі провідника «Влодка» - 17 червня 1949 року.
У вересні 1949р. Копичинецьким районним відділом народної освіти був направлений на річні курси вчителів фізичної культури і спорту, що проходили при Кременецькому учительському інституті. За гарні успіхи у навчанні після закінчення курсів був направлений на роботу у Тернопільський обласний комітет фізкультури і спорту на посаду начальника відділу фізичного виховання і спорту шкільної та студентської молоді.
На початку квітня 1951р. призваний у ради Радянської Армії, де прослужив до початку листопада 1954 року . У листопаді 1954р. був демобілізований. З грудня 1954р. по березень 1956р. працював вчителем історії і фізичної культури Оришковецької семирічної школи. У 1955р. поступив на навчання у Чернівецький державний університет, який закінчив у 1961 р. (заочний відділ), одержавши спеціальність історика, і вчителя історії.
У квітні 1956р. перейшов на роботу у Копичинецьку виховну колонію для неповнолітніх правопорушників громадського порядку та існуючих законів. Два роки працював вихователем , три роки заступником начальника по виховній та навчальній роботі, 12 років - начальником колонії. Колонія була не тільки навчально-виховним закладом, а й невеликим промисловим мебельним підприємством у якому вихованці одержали не тільки шкільну освіту, а й навчаючись у колонійському профтехучилищі, виробничу спеціальність. Як промислове підприємство, колонія мала виробничий план і відповідно до його виконання технічну базу, що відповідала вимогам випуску промислової продукції. На початку 70-х років виробничий план перевищував 1 млн. крб.його успішне виконання сприяло створенню виробничих фондів за рахунок яких удосконалювалась виробнича база, та було побудовано для працівників колонії 8-ми квартирний, 16-ти квартирний, та 2-ні будинки, вдалось значно підвищити заробітну плату працюючих на виробництві вихованців та невеликої кількості вільнонайманих робітників – спеціалістів особливо технічно-небезпечних професій.
В окремі роки контингент вихованців перевищував лімітні норми та досягав 600 осіб незважаючи на постійні переповнення колонії педагогічний колектив разом з майстрами профтех училища з року в рік добивався гарних показників у справі перевиховання та опановування вихованцями виробничими професіями. Як доказ цього було проведення у 1969 році у Копичинецькій колонії всесоюзної конференції начальників виховних колоній та поквартального нагородження солідними грошовими преміями Міністерства внутрішніх справ якому була підпорядкована колонія.
У квітні 1973 року iз-за ідейно несумісні з комуністичною ідеологією погляди був звільнений з роботи у колонії. Рік часу( з травня 1973 – по квітень 1974р.) працював заступником директора Копичинецької гумової фабрики. У вересні 1974 року перейшов на роботу у Копичинецьку загально-освітню школу №2, де на посаді вчителя історії, німецької мови та військової підготовки пропрацював до квітня 1991 року. Працюючи в школі неодноразово нагороджувався грамотами районного, обласного відділі освіти та Міністерства освіти УРСР та СРСР, значком «Відмінник народної освіти УРСР» та СРСР.
Працюючи в Копичинецькій ЗОШ №2 в 1988 році був ініціатором створення Товариства Української Мови в школі, місті згодом в районі. 14 років був незмінним головою міського та районного товариства.
В кінці 80-х на початку 90-х рр. Товариство Української Мови в Україні перетворилось в єдину опозиційну силу існуючій радянській системі, розгорнуло відкриту широкомасштабну боротьбу з владними структурами за повернення українській мові її законного престижу, як у в повсякденному житті, так і у державних установах, школах і ВУЗах.
У місті і в районі зусиллями Товариства під моїм керівництвом почали здійснюватись багато - ідейно патріотичних заходів на які до цього часу було КПСС накладене своєрідне табу: урочисто стали проводитись Шевченківські дні, день ЗУНРу, Крут, день УПА . Вперше за багато троків в 1990 році жителі міста не святкували 1-го Травня та відзначення дня жовтневої революції.
В місті вільно замайоріли синьо-жовті прапори, замінені на українські всі вивіски, що були написані російською мовою , переведена на українську службова документація, розклади руху залізничного та автомобільного транспорту, вулицям міста повернуто стародавні назви і багато ще іншого, що сприяло росту серед копичинчан національної свідомості та їхньої активності в громадсько-політичному житті. Величною патріотичною подією було відкриття 1.10 1989 року пам’ятника Т.Шевченкові до якого мав пряме відношення.
В скорому часі повсюдна роль Товариства настільки зросла, що на виборах в березні 1990 р. до місцевих рад та Верховної Ради України воно взяло на себе роль опозиційної КПУ сили і в противагу висунутим компартією кандидатам в депутати, висунуло своїх.Перемогу на виборах здобули кандидати від товариства.
На проведених виборах я був обраний головою Копичинецької міської ради . За час мого головування з допомогою патріотів міста було здійснено багато корисних справ, як в плані нових демократичних перетворень, так і плані здійснення суто господарських справ по газифікації міста, асфальтуванні доріг, будівництві каналізаційних споруд, пам’ятників: «Знесення панщини», обладнання могили Січовим Стрільцям та воякам УПА. Незважаючи на відсутність потрібних коштів, виконкому міської ради з допомогою обласної ради вдалося побудувати за півтора року дитячий садок.
Великим успіхом членів Товариства та членів міської організації РУХ було підняття духовності жителів міста, їх активної участі в багатьох патріотичних заходах, що проводились у місті , районі і області. Свідченням цього є те, що в Копичинцях, другими в області був знятий пам’ятник Леніну. Копичинчани приймали активну участь у відзначенні 350 річчя Запорізької Січі, що проводилось в серпні 1990 року в місцях Козацької слави.
В 1993 році в наслідок поганого стану здоров’я я добровільно залишив посаду голови міської ради. Залишаючись головою Товариства Української Мови на громадських засадах продовжив керувати Товариством. В 1995 р. воно прибрало назву « Просвіта». Під моєю редакцією стала виходити газета « Просвіта». Вийшло її біля ста номерів. Моєму перу належить велика кількість статей національно-патріотичного характеру, які друкувались в газетах « Свобода», «Вільне життя», « Тернове поле», в різних журналах України та за кордоном. Я автор багатьох книжок:

З моєю конкретною участю було створене молодіжне товариство «Сокіл». На старості років маю задоволення від того , що товариство живе, діє. За 15 років через його ряди пройшло багато молодих людей, які стали відданими Україні патріотами. Очолена мною районна організація «Просвіта» відіграла активну роль під час Помаранчевої революції.
Знаходячись на пенсії, маючи солідний вік, продовжую старатись бути корисним для міста, для України громадянином. В 2006 році організував будівництво «Меморіалу борцям за волю України», яке було здійснене виключно силами пенсіонерів та учнями обох копичинецьких шкіл на добровільні пожертви жителів міста та копичинчан в діаспорі.
В період Революції Гідності, в силу своїх можливостей старався зробити можливе, щоб і моя скромна праця була корисною для великої і святої справи перемоги Революції. Восени 2014 року на пожертви небагатьох патріотів міста організував побудову пам’ятного знака «Вбитим, катованим та виселеним патріотам України». Хотілось би ще дещо зробити. Але, не знаю, чи вік і здоров’я позволять. Мені 85 роки . Живу в надії , що після мене щось мойого корисного таки лишиться для сьогоднішнього і майбутніх поколінь. Вірю в краще майбутнє України, прошу Господа Бога , щоб допоміг нам, українцям, вистояти і перемогти московського кровожерливого агресора, українському народові зажити в мирі, добрі і щасті.

Всім, хто читатиме ці рядки, зичу доброго здоров’я,
довгих років життя, успіхів в повсякденному житті,
принести якнайбільше користі Україні і свому народові.