– Пане Богдане, приємно вас бачити у нашому місті, в стінах Чортківського педагогічного училища. Цьогоріч цей заклад відзначає своє 70-ліття. З якими героїчними іменами він пов`язаний?

– Сьогоднішнє Чортківське педучилище ім..О.Барвінського до 1940 року було гімназією, а потім – педшколою. Тому я хочу розповісти про славних командирів, які виросли у стінах Чортківської педшколи, гімназії.
У моїй книзі „Останні на полі слави” вміщено дуже багато спогадів очевидців, серед них – Богдана Медведчука, уродженця села Полівці, теперішнього Чортківського району (нині проживає у Сполучених Штатах Америки), який також закінчив цю Чортківську педшколу. У книзі він розповідає про бій з німецькими фашистами, який витримала юнацька чота УПА. У цьому бою майже вся молодіжна чота загинула. І коли командир був десь із 1926 року, а то був 1943 рік, порахуйте скільки йому було літ. Чи не стільки, як сьогоднішнім випускникам шкіл, студентам педучилища.А тоді тільки двох поранених врятувала чота „Крилатих”, яка поспішила на допомогу. Богдана і його товариша помістили у радянському госпіталі в одному із сіл.
Якраз пройшов фронт і медсестри госпіталю помітили цих хлопців та віднесли їх, у ту хату, де лежали радянські солдати. По дорозі, коли везли Богдана у більший госпіталь він згадує, що помер один із солдатів Червоної Армії, і він забрав його документи, під цим прізвищем лікувався у одному із шпиталів в Сибіру. Після лікування хлопця направили до артилерійської школи, по закінченні якої він ще воює під Кінісбергом. Після війни втікає із Червоної Армії і стає охоронцем „Шелеста”. Майже до 1947 року він кілька разів із Галичини переходить кордон до Чехословаччини і переносить пошту до С.Бандери на Захід. Не дивлячись на те, що визвольні змагання потерпіли поразку, він залишився вірним національній ідеї. Переїжджає до США, закінчує університет, стає магістром ракетних справ і працює інженером у оборонному відомстві, потім – деканом Нью-Йоркського університету і бере активну участь у громадській роботі.
Донедавна я мав можливість з ним листуватися.
Із гімназії, а потім – Чортківської педшколи, вийшов цілий ряд командирів, які керували Українською Повстанчою Армією.
У 1940 році, після того, як відбулося так зване визволення, частина хлопців, які закінчили цю гімназію до початку Другої світової війни, вступили сюди ж на так звані спецкурси, щоб стати педагогами, і на цих спецкурсах навчалися Петро Хамчук („Бистрий” – майбутній курінний), Ярослав Білінський, теж „Бистрий”.
Я хотів би, щоб люди, які будуть читати літературу про наші визвольні змагання, уміли розрізняти добро і зло. Тому що був ще третій „Бистрий” – майор КДБ Соколов, боївки якого з 1944 по 1947 роки були розповсюджені по всій Тернопільській області, і під виглядом бандерівців вбивали вчителів, передових людей, особливо східняків, для того, щоби викликати ненависть до місцевого населення серед приїжджих, на знак того, що бандерівці – це бандити, руки яких по лікті в крові.
Але я хочу говорити про „Бистрого”-Хамчука, вихідця із Великих Чорнокінців Чортківського району, який народився у 1919 році, і коротко про Ярослава Білінського – „Бистрого”, який народився у селі Товстенькому на Чортківщині, про повітового провідника Григорія Горобця із Малих Чорнокінців, про Володимира Куцого, Ясиновського – ректора Львівського ветеринарного інституту, правда останній не був в УПА, але навчався у цій педшколі, і хоч не значився офіційно в оунівському підпіллі, як і усі його вищеперераховані друзі, брав активну участь у національно-визвольній боротьбі.
Я згадав Гриця Горобця – він народився у 1921 році, закінчив Чортківську гімназію. У 1941 році, коли був знищений увесь Копичинецький провід, очолює повітову організацію ОУН. Разом з ним були в організації Олег Боднар та багато інших хлопців із Чорнокінців, Кривенького, Босир і довколишніх сіл. Загинув героїчною смертю в грудні 1944 року у Коцюбинцях. Разом із організаційним референтом Мирославом Кузиком з Копичинців, керівником з пропаганди Ярославом Мостовим із Сухоставу та двома місцевими хлопцями пострілялись опісля нерівного бою, але не здались ворогові.
Тут в гімназії з 1932 по 1938 роки навчався Петро Хамчук разом із Степаном Галушкою, Володимиром Куцим. У 1940 році за націоналістичну пропаганду у педшколі усі троє були заарештовані Чортківським НКВД. Кого тримали місяць, кого два. Жорстоко катували. Хлопці нікого не зрадили. Опісля були звільнені.
Восени 1940 року П.Хамчук і С.Галушка, як добре підготовлені, розумні, знаючі німецьку мову( бо в гімназії вивчали латинь, грецьку, німецьку, польську, тут давали дуже високу освіту) – були направлені у Маріупільське військове училище, і уже як молоді лейтинанти на початку Другої світової війни воюють на фронті. За героїзм, який вони проявили в боях із разом частинами, якими керували, були нагороджені медалями Радянського Союзу і підвищені у званні до рангу капітана. Під Смоленськом обоє потрапляють у полон. Хамчук добре знаючи німецьку мову, бачачи, як німці знущаються з полонених, став на захист останніх. Німці у таборі запримітили, що ця людина добре володіє їхньою мовою, узяли його перекладачем. Потім він був перекладачем у військовій частині, бюро переводов проспект. За цей час тричі побував удома. На третій раз до частини не повернувся, а став у Чорнокінцях організовувати сотню Української Повстанчої Армії, адже був членом ОУН. Невдовзі ця сотня включилася у боротьбу проти німецьких окупантів. Боротьба була нерівна. Сотня, що нараховувала близько 150 вояків, у грудні 1943 року включилася у бої з німцями. У першому бою Хамчук виграв битву, а в червні 1944 року виграв й іншу битву проти двох батальйонів з німців, мадярів і власівців. Тоді майже триста німецьких, мадярських і власівських вояків загинуло у Затуринському бою. А у „Бистрого” тільки 4 загинуло і 6 поранено. Він був справжнім високопрофесійним військовим стратегом.
Згодом П.Хамчук створив курінь „Сірі вовки”, з яким воював спочатку з німецькими фашистами, а потім – з енкаведистами.
У 1945 році перед навалою великих військових сил курінь був розформований на окремі невеликі частини і став діяти на території Тернопільщини і Буковини. Загинув Хамчук у Тудорові, оточений енкаведистами, впустив собі останню кулю.

– Скажіть, будь ласка, а в УПА воювали лише українці?

– Ні. В УПА були не тільки українці, у цій армії воювали азербайджанці, вірмени, татари, чеченці, різні народи, які в той час населяли Радянський Союз, які здебільшого спочатку воювали на боці Червоної Армії. Потрапивши у полон, вони перебували у різних концтаборах, і коли ці табори розбивала УПА, полонені випускалися на волю, а хто хотів – приєднувався до її лав. У березні 1944 року на Лановеччині була скликана конференція поневолених народів, її проводив „Еней” – поводир Південної УПА, у ній брали участь представники різних національностей Союзу. Р.Шухевич, який очолював УПА, заявив, що маючи у своїх рядах різні національності, необхідно щось створити інше, об`єднати усіх під єдиним гаслом боротьби: «Волю усім народам!». З цією метою восени 1944 року на Львівщині була скликана наступна конференція , на якій була створена Українська Головна Визвольна Рада, що стала керувати усією визвольною боротьбою. Головою її став Осьмак, представник із Східної України.

– А що була за Визвольна Рада на наших теренах, про яку ви пишете у своїй останній книзі?

– Юнацька націоналістична організація під назвою „Українська таємна визвольна рада” виникла влітку 1947 року в Чорткові. Її членами були студенти Чортківської педшколи, землевпорядного технікуму та учні Чортківської СШ № 1. Її первинний осередок становили: Петро Мищук, Петро Юрків, Омельян Бабій.
Колишній член організації Омельян Бабій, тоді 19-річний юнак, уродженець села Долина, розповів, що її організатором був Петро Мищук, студент педшколи із Старої Ягільниці. Організація за три роки розрослася і нараховувала до моменту її розкриття енкаведистами 20 осіб. На зборах читали заборонену підпільну літературу, листівки, обговорювали питання поточної політики тодішньої влади і свої завдання із розповсюдження націоналістичних ідей серед студенства, до комуністичних свят розклеювали листівки. Не задумуючись над наслідками свого існування і діяльності, в якій було більше романтичного, організація продовжувала жити до літа 1950 року, поки один з її членів не зломився під час допитів. Якими способами добивалися від нас зізнання, – згадує О.Бабій, – страшно згадати. Було нас 20. процес тягнувся 20 днів. До розстрілу засудили Петра Мищука (заочно), Михайла Білоуса, Павла Грицишина, Івана Павлиніва. Усі вони із Старої Ягільниці. Усім решта навіть неповнолітньому Павлу Заліпі – 25 років трудових таборів і 5 позбавлення прав з конфіскацією майна.
Дуже страшна доля спіткала Петра Мищука і його матір. Про це читайте у моїй книзі. Хоч ці молоді люди не мали зв`язку ні з оунівським підпіллям, ні з крайовим проводом. Але з цими дітьми розправилися винятково жорстоко.
Сьогодні я мав пприємність зустрітися із членом цієї організації Романом Бачинським з Чорткова.

– Пане Богдане,і все-таки, чому ви взялися за справу дослідження національно-визвольної боротьби на наших теренах?

– Я вважаю, що кожен свідомий українець має гордитися цими людьми, вважати їх святими, бо вони віддали своє життя у страшних муках за Україну.
Щодо мене особисто, то у 1948 році, коли мені було 17 років, я був учасником молодіжної ОУН і був пов`язаний з учасниками підпілля. Нами керував провідник «Влотко». У молодіжній ОУН були сформовані трійки, наша трійка мала завдання розклеїти в Копичинцях листівки. Пам`ятаю, у нас ще залишилося трішки клею, зробленого з муки, один з нас каже, давайте ще в райкомі патії і міліції розклеїмо. Тоді в школі вивчали Фадеєва «Молоду гвардію», і ми собі уявляли, що також є такою ж свого роду «Молодою гвардією», тільки українською, пишалися цим.
Один із моїх друзів пізніше став замдиректороа видавництва «Дніпро». Коли ми у 1991 році зустрілися з ним у Києві, де я, голова товариства української мови приїхав на перший з`їзд, ми сіли у нього вдома.
Я кажу йому: «Михайле, як ти думаєш, і скільки б ми літ з тобою одержали, коли б нас, хлопчаків, тоді зловили?..» . А він відповідає: «Ну, по двадцять літ ми з тобою б одержали». Так сталося, що нас не впіймали, а впіймали іншу групу. Ті хлопці не знали про нас, а ми – про них. Коли я писав свою першу книжку, то в архіві знайшов, хто поплатився за нашу роботу (хвилюється).

– Ви відомий не тільки своїми дослідженнями, але й як активний просвітянин.

– У 1989 році, коли почалося наше українське відродження, я перший організував Товариство української мови ім..Т.Шевченка на Тернопіллі. Слідом за Львівською організацією ми були першими. На перші наші збори я запросив до Копичинців визначних поетів Тернопільщини – І.Петрик-Попика, Б.Демкова,вирувало патріотичне піднесення. А коли ми в грудні того ж року урочисто відкривали в Тернополі обласне товариство, з Копичинців привезли до Тернополя художню самодіяльність патріотичного спрямування,яка наповняла усіх націонаьним піднесенням, тоді ще панувала радянська влада.
Як я ще працював методистом у районному відділі освіти, ми створили в Копичинцях Сокільську організацію. Доводилося важко, але я в дванадцяти школах одягнув дітей у форми – зелені рубашки, береи, чорний низ. І ці діти вели велику патріотичну роботу, . Тепер я постарівся, став немічним. Бачу- замість хлопців 9 – 11 класів у «Сокіл» пішли діти 6, 7 класів. А де наша молодь? Що ми залишимо після себе?

– Що б ви хотіли сказати на завершення нашої розмови?

– Ми,українці, маємо бути об`єднані в єдиний кулак, і спалахувати, а не гаснути, бо як писав І.Франко: «Ми, українці, як та солома: ми дуже скоро спалахуємо і дуже скоро гаснемо». І тепер в часі виборів маємо обрати менше зло.. Колись, як до Копичинців приїжджав О.Тягнибок, я йому казав: «Пане Олеже, сам Р.Шухевич йшов на компроміси, розуміючи, що в УПА є не тільки українці, і під гаслом: «усім народам – волю» створив Українську Визвольну Раду, не тримався за” своє крісло”, тоді обрали головою представника Східної України Осьмака. А ми зараз не можемо один одному піти на поступки». Чому той вождизм настільки запав нам в душу і псує не тільки наш дух, а й наше тіло?! Колись С.Петлюра казав: «Ми, українці, всі хочемо добра Україні, тільки кожен з нас хоче його окремо». А треба,щоб ми всі того добра хотіли і робили разом. Щоб я приїхав , приміром, до Чорткова, а хтось з вас – до Копичинців, і відчували – ми єдині, ми один одного підпираємо плечем, маємо за собою молодь… У моїй новій книзі є розділ «Самі себе звоювали». І, на жаль, ми продовжуємо самі себе звойовувати…І це мені найбільше болить.